Майже кожен з адвокатів стикався з випадками, коли місце проживання відповідача невідомо, або відповідач перебуває за кордоном та не може бути належним чином повідомлений внаслідок чого процес «зависає» надовго. Виникла у мене потреба познайомитись с законодавством Словенії і натрапив я на дуже просте рішення, завдяки якому в Словенії такі проблеми відсутні, це положення ст. 82 Закону Словенської Республіки про цивільний процес якою встановлено наступне: Стаття 82 Якщо під час провадження в суді першої інстанції виявиться, що звичайна процедура з призначенням законного представника займе для відповідача занадто багато часу, що може призвести до шкідливих наслідків для однієї чи обох сторін, суд, за пропозицією позивача призначає відповідачу тимчасового представника. За умови дотримання частини першої цієї статті суд призначає відповідачу тимчасового представника, зокрема, у випадках: 1. якщо відповідач не дієздатний і не має законного представника; 2. якщо інтереси відповідача та його законного представника суперечать; 3. якщо обидві сторони мають одного законного представника; 4. якщо місце проживання або місцезнаходження відповідача невідомі, відповідач не має захисника; 5. якщо відповідач або його законний представник, який не має адвоката в Республіці Словенія, перебуває за кордоном і не може бути вручений. Про призначення тимчасового представника суд невідкладно повідомляється органом, уповноваженим з питань соціального захисту населення, за можливості, а також сторонами. Тимчасовий представник призначається судом з числа адвокатів або інших професійно кваліфікованих осіб. Витрати на встановлення тимчасового представника несе позивач. Якщо позивач не сплатить витрати на тимчасового представника, суд відмовляє у позові. Якщо обставини, зазначені у частині другій цієї статті, виникнуть у позивача після пред’явлення позову, суд також може призначити позивачу тимчасового представника за пропозицією та за рахунок відповідача. Ось у такий, дуже простий спосіб, наші сусіди вирішують питання, які в Україні заводять процес у глухий кут.
Право на виїзд за кордон чоловіків у віці 18-60 років, які здійснюють догляд за особами, які потребують постійного стороннього догляду. Ньюанси в залежності від ступеню одинних зв’язків
Адвокат. Спадкові справи. Спадщина. Вирішення спадкових спорів. Представництво інтересів.
Адвокат. Спадкові справи. Вирішення спадкових спорів. Представництво інтересів.
Помехой возмещению ущерба, причиненного агрессией РФ гражданам и юрлицам в Украине, сегодня стоят юрисдикционные иммунитеты. В поиск путей их преодоления, как за Святым Граалем, отправилось немало юристов. Виконавча влада в особі Мін’юсту прямим текстом і через своїх лідерів громадської думки однозначна: такого механізму немає і бути не може, юрисдикційний імунітет непереборний. Незважаючи на це, багато юристів намагаються знайти «Грааль» групами і наодинці. Навіть при Президенті створено спеціальну групу спеціальних юристів та спеціальних представників західних партнерів (тут напрошується аналогія з «Аненербе»). Шляхи рішення, як правило, зводяться до створення якогось нового наддержавного квазі-судового органу або ігнорування імунітету у зв’язку з порушенням агресором імперативних норм міжнародного права (jus cogens). Ні те, ні інше немає перспективи досягнення реального результату у вигляді грошей наприкінці. Вирішення цієї проблеми потрібно шукати в області правової науки, виявивши справжню природу юрисдикційних імунітетів, справжні цілі обмежень, які унеможливлюють прямі стягнення на користь постраждалих осіб за рахунок держави-агресора, визначити, чи є такі цілі легітимними і чи відповідають вони імперативним міжнародно-правовим нормам і фундаментальним правам людини. У пропонованій статті описується проблематика, існуюча ключова судова практика, міжнародне та національне законодавство, а також шлях та способи досягнення результату у вигляді подолання юрисдикційних імунітетів держави та стягнення компенсації на користь, насамперед, громадян і юридичних осіб, що постраждали. Отже, на даний час питання юрисдикційних імунітетів держави регулюється, насамперед, конвенціями. Зокрема, Конвенцією ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власність, прийняту резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї від 02 грудня 2004 року. У статтях 5, 6, 18, 19 Конвенції перелічені три види юрисдикційного імунітету держави: від звернення до національних судів із позовом до іноземної держави і розгляду такої справи національними судами з ухваленням рішення; від забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно іноземної держави; від звернення стягнення на майно або кошти іноземної держави. Проте, із цих імунітетів існують винятки: 1) держава добровільно відмовилась від імунітету; 2) імунітет не діє згідно статті 12 Конвенції. Імунітет не діє у разі заподіяння смерті або тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, що імовірно може бути присвоєно державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території у момент цієї дії чи бездіяльності у разі смерті або заподіяння тілесного ушкодження будь-якій особі або заподіяння шкоди майну або його втрати внаслідок дії чи бездіяльності, що імовірно може бути присвоєно державі, якщо така дія чи бездіяльність мала місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії чи бездіяльності перебував на цій території у момент цієї дії чи бездіяльності. Отже, стаття 12 Конвенції регулює підстави виключення з загального правила імунітету іноземної держави від позову громадянина держави (або юридичної особи), що постраждала внаслідок винних дій іноземної держави на території держави, резиденти якої постраждали. У нашому випадку належною юрисдикцією для звернення громадян та юридичних осіб з позовами до Російської Федерації про відшкодування шкоди є юрисдикція національних судів України. Проте, не все так просто. По-перше, Міжнародний суд ООН у справі Німеччини проти Італії підтвердив імунітет Німеччини від позовів громадян Італії в італійських судах, створивши прецедент, подолання якого через формулювання нової правової позиції зі створенням нового прецеденту і його реалізація через виконання судового рішення і є головним завданням юристів. По-друге, Україна не приєдналася до цієї (і Європейської 1972 р) Конвенції та не ухвалила закону про юрисдикційні імунітети. Ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює абсолютний імунітет іноземної держави в Україні. Існує міжнародно-правова презумпція абсолютного імунітету іноземної держави, якщо немає закону, що обмежує цю презумпцію. 1. Рішення МС ООН «Німеччина проти Італії». Після того, як Німеччина, керуючись власними законами «про визначення порядку компенсацій шкоди, заподіяної жертвам націонал-соціалістичного переслідування за расовими, релігійними, ідеологічними ознаками» істотно обмежила коло осіб, які мають право на таке відшкодування, а міждержавні угоди, укладені між Німеччиною і Італією в 1961 році взагалі не передбачили право приватних осіб на отримання «прямих виплат», внаслідок чого Німеччина відмовила у компенсації більш ніж 127000 італійських громадян, громадянин Італії Луіджі Ферріні звернувся до італійського суду з позовом до Німеччини про відшкодування шкоди, заподіяної Вермахтом в 1943-1944 роках. Італійські суди стали задовольняти такі позови і, більш того, до італійських судів звернулися громадяни Греції для визнання рішень грецьких судів і їхнього виконання в Італії (справа селища Дістомо), оскільки у самій Греції на той час діяв мораторій. У «справі Дістомо» Апеляційний суд Флоренції, навіть, наклав арешт на «Віллу Вігоні», належний Німеччині комплекс будівель Центра німецько-італійського співробітництва. 11 березня 2004 року Касаційний Суд Італії (вищий судовий орган) ухвалив рішення на користь Ферріні. Після цього послідувало ще декілька аналогічних рішень Касаційного Суду Італії. Таким чином, італійські суди відмовили Німеччині у застосуванні одразу двох юрисдикційних імунітетів держави: від звернення до національних судів із позовом до іноземної держави і розгляду такої справи національними судами з ухваленням рішення; від забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно іноземної держави. Обґрунтуванням такого ігнорування імунітетів у рішеннях італійських судів стало вчинення державою-відповідачем міжнародних злочинів. Слід зазначити, і це дуже важливо, і ми обов’язково розберемо цей фактор окремо, що виконавча влада Італії, зокрема, Мінюст, неодноразово вказувала італійським судам на неправомірність судового розгляду таких позовів саме через порушення юрисдикційних імунітетів (зверніть увагу, саме такої позиції дотримується і український Мін’юст, що не є випадковістю чи збігом обставин, а є реалізацією певною доктрини). Отже, 23 грудня 2008 року Німеччина звернулася до Міжнародного Суду ООН на підставі статті 1 Європейської Конвенції про мирне врегулювання спорів 1957 року. Італія (звичайно ж в особі Мінюсту) підтримала цю ініціативу і звернулася із зустрічними вимогами про визнання факту порушення Німеччиною міжнародно-правового обов’язку забезпечення ефективного відшкодування жертвам нацистських злочинів. Особливо важливим питанням, поставленим Італією перед Судом було наступне: “повноцінне вирішення спору презюмує, що Суд повинен буде відповісти не тільки на питання щодо наявності порушень юрисдикційних імунітетів з боку Італії, а й на питання щодо наявності порушень з боку Німеччини своїх зобов’язань компенсувати шкоду, заподіяну особливо тяжкими порушеннями міжнародного гуманітарного права”. Проте, ухвалою МС ООН від 06 липня 2010 року такі зустрічні вимоги були визнані такими, що не підлягають розгляду з підстави відсутності юрисдикції Суду у відношенні подій, що відбулися до прийняття Конвенції 1957 року. Таким чином, на формальній підставі, Суд самоусунувся від вирішення
